30 листопада 2020 15:19
На головну Контакт Про академію Новини Аналітичні матеріали Події академії Семінари, конференції Інформаційні ресурси Форум
Аналітичні матеріали
Колишніх терористів не буває?
13.12.2019

29 листопада Усман Хан атакував відвідувачів зустрічі з реабілітації колишніх в'язнів, організованої Кембриджським університетом у Лондоні. 

Озброєний двома кухонними ножами, Хан спочатку завдав смертельних поранень двом учасникам заходу, а потім вибіг на вулицю, де поранив іще трьох людей. Кілька сміливців зуміли повалити терориста на лондонську бруківку, і після нетривалого опору його застрелили поліцейські. 

Крім ножів, терорист мав муляж пояса смертника. Це не зупинило перехожих, які його атакували. Один з них був озброєний вогнегасником, а другий — бивнем нарвала. Всупереч загальноприйнятому в Британії протоколу поведінки у випадку теракту — тікати, ховатися й повідомляти про напад, ці сміливці атакували терориста. Така самовіддана реакція з боку перехожих дала змогу уникнути ще більших жертв. 

Але такий багато в чому виправданий ризик з боку простих громадян став вимушеним заходом. Він — наслідок того, що не спрацювали правоохоронна й судова система Великої Британії. І йдеться не про запізнілу реакцію поліції. Річ у тому, що Усмана Хана раніше вже притягали до відповідальності за обвинуваченням у тероризмі. Він був на замітці в поліції і перебував під постійним спостереженням служби контррозвідки MI5. Але це не допомогло запобігти теракту. 

2010 року Усман Хан, нащадок іммігрантів з Пакистану, під впливом ідей "Аль-Каїди" разом із групою з восьми осіб намагався створити табір для підготовки терористів і підірвати Лондонську фондову біржу. Родина Хана в Кашмірі володіла землею, на якій юнак хотів побудувати тренувальний табір і встановити "закони шаріату" в його власному розумінні. Змовники вже планували встановити кілька саморобних бомб у туалетах британських пабів і фондової біржі, але тоді поліція і спецслужби змогли вчасно знешкодити групу. 

2012 року британський суд засудив Усмана Хана до 16 років ув'язнення. Але замість просидіти під замком до 2028 року, Хан отримує можливість дострокового звільнення. Вже через кілька місяців ув'язнення він пише листа, в якому кається у своїх поглядах і просить включити його до програми дерадикалізації. 

Стаття, за якою було засуджено Хана, передбачає, що звільнення можливе мінімум після восьми років ув'язнення. І хоча ще під час слідства з'ясувалося, що саме Усман Хан був одним з найрадикальніших членів групи, у грудні 2018 р., через шість років після засудження, він виходить на волю. Йому надівають браслет для стеження за його пересуваннями в режимі 24/7. Він зобов'язаний регулярно відвідувати курси дерадикалізації, відмічатися в поліції. 

Так триває майже рік. Та коли на зустрічі, присвяченій п'ятиріччю програми "Вчимося разом" для реабілітації колишніх в'язнів, Хан дістав ножі, стало зрозуміло, що програма дерадикалізації не спрацювала. 

Хан не єдиний, хто після звільнення повернувся до радикальних ідей. Ще один член групи Хана, Мохібур Рахман, якого 2012-го засудили до п'яти років позбавлення волі, також відвідував у в'язниці курси дерадикалізації. Але після виходу на волю разом зі своїми спільниками планував новий теракт. 2017-го Рахман отримав 20 років в'язниці за новим обвинуваченням. 

І Усман Хан, і Мохібур Рахман були учасниками спеціальної програми дерадикалізації у Великій Британії, що відома як desistance and disengagement programme (DDP, "програма виведення й відділення"). Її розроблено для умовно-достроково звільнених громадян, засуджених за тероризм. 

Зміст програми в тому, щоб поза тюремними стінами допомогти колишнім в'язням відмовитися від своїх радикальних поглядів. З учасниками програми працюють психологи, релігієзнавці, тренери з саморозвитку. Програма обов'язкова для участі й містить у собі елементи стеження й спостереження за її учасниками з боку поліції. Іноді це допомагає. Так, будучи учасниками DDP, Мохібур Рахман і його спільники привернули до себе увагу спецслужб тим, що часто при зустрічах вимикали свої мобільні телефони. 

Станом на жовтень 2018 р. в цій програмі взяли участь щонайменше 116 осіб. І хоча Хан і Рахман є скоріше винятком, після атаки на Лондонському мосту постало питання про ефективність таких програм дерадикалізації 

Ці програми є спробою знайти відповідь на запитання: "Що робити з живими терористами?" Адже якщо терориста ліквідовано, проблему, на перший погляд, вирішено. Але в демократичних країнах суспільство таких заходів найчастіше не підтримує, а закон вимагає від правоохоронних органів дотримуватися прав, зокрема й тих, хто відмовляє в них іншим. 

Звісно, є винятки. Наприклад, убивства американськими безпілотниками громадян США — членів "Аль-Каїди" в Ємені. Але часті скандали й суперечки в Штатах стосовно законності таких операцій лише підтверджують правило. 

Слід зазначити, що й у недемократичних країнах убивство терористів не вирішує проблеми. Як правило, на місце вбитого приходять інші, а сам убитий стає прикладом для наслідування, "мучеником" для нового покоління терористів. 

Не працює тут і депортація. Якщо йдеться про людину, яка не є громадянином країни, то навіть якщо вона терорист, вислати її просто так не вийде. Приймати терористів назад країни або не хочуть (як, наприклад, та ж таки Велика Британія не приймає своїх громадян — членів терористичної організації "Ісламська держава"), або просто не можуть, як зруйнована війною Сирія або нестабільний Ємен. Якщо ж ідеться про власних громадян, причетних до тероризму, тоді й висилати їх нікуди. 

Не вирішує проблеми й в'язниця. Згідно з результатами дослідження словацького аналітичного центру Globsec, близько 30% джихадистів з Європи мали кримінальний досвід до того, як стали терористами. Найвищий показник кримінального досвіду мали джихадисти з Нідерландів (75%), Австрії (47), Франції (40) та Бельгії (40%). І хоча безпосередньо у в'язницях радикалізувалося не більше ніж 5% терористів, кримінальний досвід часто був як платформа, на якій вибудовувалися зв'язки майбутніх терористів із джихадистським рухом: у в'язницях джихадисти знайомилися один з одним, створювали мережі й групи для подальшої координації своїх дій уже після звільнення. 

Тюремне ув'язнення не дерадикалізує людину. Воно може допомогти людині вийти з радикалізованого оточення — наприклад, обірвати контакти з групою радикальних спільників або вийти з радикальної організації. У теорії цей етап називається disengagement from violence — відстороненням від насильства. Але людина, навіть втративши зв'язок із групою, може зберігати свої погляди. А дерадикалізація — це відмова людини від своїх радикальних поглядів. 

Мета програми дерадикалізації — переконати людину відмовитися від свого світогляду, зізнатися самій собі в його хибності. Для цього зазвичай використовують усілякі тренінги, психологічні практики, групову терапію і постійний менторський контроль. Якщо погляди людини зумовлені релігією, тоді до процесу залучають богословів, релігієзнавців, усіх, хто може логічно переконати людину в порочності й помилковості її поглядів. Як показує практика, це не завжди вдається. Але ситуація не безнадійна. 

Наприкінці жовтня цього року світ побачив перший номер унікального журналу, історія якого може зійти за сценарій голлівудського блокбастера. Сама його назва Ctl-Alt-Del Hate говорить про те, що місія журналу — боротьба з ненавистю в суспільстві. Але річ навіть не в назві й не в місії, а в редколегії (в рос. лл) журналу. Його засновниками стали двоє громадян США — Джессі Мортон і Джефф Шоп. 

Мортон відсидів три з половиною роки у в'язниці за пропаганду екстремізму. Нащадок батьків-засновників, чий предок був одним з тих, хто поставив свій підпис під Декларацією незалежності США, Мортон замолоду захопився ліворадикальними поглядами. Приторговував наркотиками, за що потрапив до в'язниці, де довідався про радикальний ісламізм. Вийшовши на волю, зв'язався з колишніми учасниками війни в Афганістані й радикальними проповідниками. Заснував рух "Революційні мусульмани", запустив онлайн журнал і канал в YouTube. Був заарештований після того, як стало зрозуміло, що ідеями Мортона надихаються терористи й іноземні добровольці в лавах "Аль-Каїди" й ІДІЛ. 

Другий член редколегії журналу — Джефф Шоп, нащадок німецьких колоністів, чий дід воював у лавах вермахту в часи Другої світової. В дитинстві Джефф захопився ідеями Гітлера, зв'язався з місцевою неонацистською групою і в 20 років став одним з лідерів National Socialist Movement, радикально правої організації, яка виступає за створення "білої великої Америки". 

Мортон і Шоп відмовилися від своїх радикальних поглядів, будучи вже дорослими свідомими людьми. На Мортона вплинула жінка — агентка ФБР, яка обговорювала з ним у в'язниці його ідеї. А Шоп переглянув свої погляди, коли йому допомогла єврейська жінка, яка сховала його від антифашистів- переслідувачів. 

Для обох дерадикалізація була тривалим, складним і поступовим процесом. Тепер вони допомагають іншим зрозуміти, як боротися з радикальними поглядами і повертати колишніх терористів у суспільство. 

Журнал Ctl-Alt-Del Hate — це лише частина роботи, яку тепер проводять колишні екстремісти на допомогу іншим. Їхній приклад — живий доказ того, що відмовитися від радикальних ідей і поглядів реально. За словами Мортона, для ефективної боротьби з екстремізмом треба використовувати більш проактивний підхід. Не боротися з наративом, який пропонують джихадисти, а просувати свій — наратив вільного й відкритого суспільства для всіх. Те, проти чого будуть змушені боротися джихадисти. 

Приклад колишніх радикалів, які розповідають про свій досвід, — одне з найефективніших рішень проблеми повернення колишніх терористів у суспільство, але не проблеми самого тероризму. Дерадикалізація неможлива без системності, без програми. Тим більше, дерадикалізація неможлива просто для галочки. Наслідки такого підходу обов'язково дадуться взнаки на вулиці й у новинах. Досвід Європи показує, що вирішити проблему тільки в'язницею неможливо. 

Фільтр
© 2009 АБВС (Академія Безпеки Відкритого Суспільства)