24 листопада 2020 3:23
На головну Контакт Про академію Новини Аналітичні матеріали Події академії Семінари, конференції Інформаційні ресурси Форум
Аналітичні матеріали
Битва за коридор
30.10.2020

Нагірний Карабах і Вірменія на межі воєнної поразки. Врятувати їх може тільки стійкість і мужність солдат, гори, погода, а також зовнішнє втручання в конфлікт.

За місяць боїв азербайджанці незначно просунулися на півночі й північному сході невизнаної республіки: успішній обороні вірменів сприяють гори. Однак під азербайджанськими обстрілами перебуває траса Варденіс—Мартакерт — одна з двох доріг, що з’єднують Вірменію з Арцахом (так вірмени називають Нагірний Карабах). Це створює для вірменів серйозні проблеми. Але значно більшу тривогу в Єревана та Степанакерта викликає південна ділянка фронту, де Баку домігся серйозних стратегічних успіхів, зайнявши долину річки Акера і Геянський степ.

Азербайджанці відновили контроль над п’ятьма із семи райцентрів Азербайджану, які 26 років тому вірмени включили в «пояс безпеки» навколо невизнаної республіки, — Джебраїлом, Гадрутом, Кубатли, Фізулі й Зангеланом. Вони взяли під контроль кордон з Іраном і вийшли до кордону з Вірменією. Азербайджанська армія перебуває на відстані 10–15 км від Лачинського коридору — основної транспортної артерії, що з’єднує Вірменію та Нагірний Карабах.

Захоплення азербайджанцями цієї шестикілометрової ділянки траси Горіс—Степанакерт означає, що Нагірний Карабах опиниться в блокаді. І тоді падіння Арцаху — справа часу. Тому завдання Єревана та Степанакерта — не дати противникові закрити Лачинський коридор, тоді як Баку хоче або взяти дорогу під свій контроль, або поставити її під постійний вогневий удар. При цьому азербайджанці також повинні намагатися уникнути котлів і не дати вірменам можливості сконцентрувати сили в районі Лачина для завдання контрудару.

Нарешті, в останні дні бої ішли в районі сіл Аветараноц і Сгнах, розташованих за кілька кілометрів від Шуші. Це місто має стратегічне значення: воно розташоване за 11 км від Степанакерта, височіє над ним, що дає змогу обстрілювати столицю Нагірного Карабаху. А в четвер президент невизнаної республіки Араїк Арутюнян заявив, що азербайджанська армія перебуває за п’ять кілометрів від Шуші.

Найближчі тижні стануть вирішальними для кампанії. Але подальший наступ азербайджанців ускладнюється гірським рельєфом і нестабільною погодою. Попереду тривале військове протистояння Азербайджану й Карабаху за військової підтримки Вірменії. (Нагадаємо, що офіційно бойові дії йдуть між Степанакертом і Баку: формально Єреван не воює з Баку, хоча обидві сторони обвинувачують одна одну в обстрілах територій.)

Азербайджан має шанси відновити контроль над Нагірним Карабахом. Це коштуватиме азербайджанцям великих людських жертв, серйозних втрат техніки та значних фінансових витрат. Азербайджанське суспільство готове заплатити цю ціну. Однак, крім воєнного, фінансового й внутрішньополітичного чинників, що впливають на подальше продовження війни за свої території, є ще й зовнішньополітичний.

Міжнародне співтовариство закликає Азербайджан і Вірменію припинити бойові дії. Але, попри зусилля Вашингтона та Москви, бої не припиняються, а неодноразово укладені перемир’я тривають лише кілька годин. Однак якщо в Єревані й Степанакерті готові (заради того, щоб запобігти катастрофі на фронті й перегрупуватися) зупинити бойові дії та сісти за стіл переговорів, то в Баку зовсім інші настрої.

Результати наступу призвели до того, що тепер в Азербайджані — як в еліти, так і в населення — високі очікування від проведення воєнної операції з відновлення суверенітету над азербайджанськими територіями. Якщо ще кілька років тому Ільхам Алієв був готовий на компроміси заради повернення під контроль азербайджанського уряду семи окупованих районів («території в обмін на мир»), то тепер Баку влаштовує тільки повне повернення суверенітету над Нагірним Карабахом.

Нині Алієв заявляє: посередники в Мінській групі ОБСЄ з урегулювання нагірнокарабахського конфлікту не тиснули на Вірменію й фактично обманювали Азербайджан, обіцяючи мирне вирішення конфлікту. Тому в Баку вирішили, що проблему можна розв’язати лише воєнним шляхом, а до переговорів повернутися лише за умови, що Єреван запропонує графік виводу своїх військ з Карабаху. Вірменам же, що проживають у регіоні, азербайджанський президент пропонує культурну автономію.

Вашингтон, сконцентрований на президентській кампанії, виступає за припинення бойових дій і початок переговорів. Але мало ймовірно, що до інавгурації нового президента США будуть активно залучені в урегулювання конфлікту. Анкара, що відновлює свій вплив на Кавказі, повністю підтримує союзників-азербайджанців. А от Москву азербайджанський сценарій не влаштовує. В її інтересах — подальше існування регіону, непідконтрольного Баку. Лише за такого варіанта Росія має шанси зберегти свій вплив не тільки на Вірменію, але й на Азербайджан.

Формально Москва — військово-політичний союзник Єревана, оскільки обидві країни є членами ОДКБ. Однак це не завадило Росії бути також і основним постачальником зброї для Азербайджану. Тепер російське керівництво поєднує заклики до сторін конфлікту почати переговори з поставками зброї вірменам. Поки що цим допомога союзникові і обмежується. Адже, як офіційно заявляють вірменські дипломати, Азербайджан не веде бойових дій проти самої Вірменії.

Тож поки що в Росії немає формального приводу «вписуватися» за союзника. Втім, він може з’явитися, якщо в Баку раптом здадуть нерви й у відповідь на обстріли азербайджанської території вірменськими збройними силами він почне повномасштабні бойові дії проти Вірменії. Власне, на це й роблять ставку в Єревані.

Поки що від направлення російських солдатів на допомогу вірменам у Нагірний Карабах Росію зупиняє зовсім не буква договору про колективну безпеку (стаття 4 якого передбачає, що у разі агресії проти одного з членів ОДКБ решта учасників організації зобов’язані негайно надати йому потрібну допомогу, включаючи військову) і непрогнозована «стурбованість» міжнародного співтовариства, яку в Москві звикли ігнорувати. Є як мінімум три причини.

Перша: втрата Карабахом «поясу безпеки» й нерадісні перспективи на фронті — загроза захоплення азербайджанськими військами Лачинського коридору, а також Шуші й Степанакерта — ще більше прив’язують Вірменію до Росії. При цьому в Москви з’являється шанс дискредитувати в очах вірменів їхнього прем’єра Нікола Пашиняна, якого так не любить російське керівництво, пов’язавши його ім’я з поразками й прийняттям непопулярних рішень, і привести до влади представників карабаського клану.

Друга: загроза безпосередньої військової участі Туреччини в конфлікті на боці Азербайджану у разі залучення до боїв російських солдатів на боці Вірменії. Поки що Анкара надає Баку допомогу тільки військовими радниками, поставками безпілотників та іншої військової техніки, а також дипломатичною підтримкою. Але турецьке керівництво може змінити форму й ступінь підтримки у разі загрози поразки свого союзника в нагірнокарабаській кампанії.

Третя: участь російських солдатів у бойових діях на боці Вірменії означає розрив відносин Росії з Азербайджаном. А ця країна є важливим гравцем на світовому енергетичному ринку. В інтересах Кремля, щоб у конфлікті програли обидві сторони — й азербайджанці, й вірмени, оскільки в такому разі він посилює свій вплив у регіоні. Тому Москва нині активно проштовхує ідею направити в Нагірний Карабах російських миротворців.

Цю пропозицію вже підтримав Нікол Пашинян. Однак в Азербайджані, мабуть, не в захваті від цієї ідеї. Адже миротворців збираються розмістити на азербайджанській території, яку Баку збирається повернути під свій контроль. І поява миротворчого контингенту сприятиме заморожуванню конфлікту. Крім того, йдеться про російських миротворців. А Росія зовсім не безсторонній спостерігач у цьому конфлікті. Врешті-решт, у Баку добре розуміють: якщо російські миротворці ввійдуть у Нагірний Карабах, то звідти вони вже не підуть. Як не пішли вони з Молдови й Грузії. Адже присутність у нестабільному регіоні російських солдатів дає Кремлю важелі впливу на конфліктуючі сторони.

Тому хоча в Баку й не виступають проти самої ідеї залучення миротворців, але вважають, що контингент має з’явитися в Нагірному Карабаху «на самому останньому етапі». «Передусім слід вирішити питання, про які я вже говорив: звільнення земель, повернення біженців, питання комунікації, відкриття кордонів, торгівля. Після цього не виключене введення миротворців», — заявляє Ільхам Алієв.

Однак у Кремля вистачає важелів тиску на Азербайджан, щоб той погодився на російський план. Так, 22 жовтня представники Россільгоспнагляду заявили азербайджанцям, що можуть запровадити обмеження на поставки фруктів і овочів з Азербайджану, оскільки в цих продуктах почали виявляти карантинних для Росії та інших країн — членів ЄАЕС шкідників. Не варто забувати й про проросійське лобі в цієї південнокавказькій країні.

У міру того, як затягуватиметься воєнна кампанія, пресинг на Азербайджан посилюватиметься. Але в Баку розуміють: якщо піддатися зовнішньому тиску, то іншого випадку відновити суверенітет над Нагірним Карабахом може й не бути.

Дзеркало тижня

Фільтр
© 2009 АБВС (Академія Безпеки Відкритого Суспільства)